#громадськемісце Величезні черги до магазину: оприлюднили фото, яким був Київ у 1991 році #луганськ #lugansk #луганск

Величезні черги до магазину: оприлюднили фото, яким був Київ у 1991 році

Вона однією з перших почала перекладати українські пісні жестовою мовою. Найпершими її «ручними каверами» стали пісні Дмитра Монатіка. Уляна мріяла стати балериною, але обрала шлях культурної провідниці для глухих людей. Народившись у батьків, які не мають слуху, жінка зрозуміла, що її місія — боротися за їхні рівні права в суспільстві. 

Як люди з глухотою переживають війну? Чому важливо перекладати для нечуючих музичні кліпи виконавців, фільми та вистави? Про боротьбу за права людей з глухотою та особисту втрату й порятунок глухих батьків з оточеного Маріуполя розповіла для ШоТам Уляна Шумило.  

Я народилася в батьків, які не мають слуху, і тому автоматично стала для них провідником у цей світ. У дитинстві я займалася балетом і мріяла пов’язати з цим своє життя, утім, травмувала коліно й не змогла продовжувати танцювати. Натомість знайшла себе як перекладачка жестової мови. Почала співпрацювати з УТОГ (Українське товариство глухих) та допомагала глухим звертатися до суду, оформлювати соціальні виплати. Потім я влаштувалася працювати на маріупольський телеканал «Донбас» і перекладала новини. Та я хотіла, щоб глухі не лише розуміли новини регіону, а й знали, які рішення ухвалюють чиновники на сесії міської ради в Маріуполі, тому оббивала бюрократичні пороги, щоб мені дозволили перекладати такі засідання. 

Але одного разу я натрапила на YouTube-канал естонки, яка перекладає музичні фестивалі. Мене вразило, як вона передає не просто слова, але й ритм і музику. Це захопило мене… Як може глуха людина відчути музику?

Я могла перекласти текст пісні, але як показати звучання інструмента? Почала практикувати й зрозуміла, що маю передавати ритм рухами свого тіла. Вперше я «заспівала» руками пісню Діми Монатіка біля нашого маріупольського драмтеатру. Зняла себе на телефон і виклала в соціальні мережі. Я не думала, що це оцінять. Мені почали писати люди, які не чують: «О, нам це цікаво. Продовжуй давай». Потім я переклала другий кліп і назвала його «Сурдокліп». Усе більше почала розвивати цей новий інклюзивний музичний жанр і створила проєкт з Палацом культури молоді — разом із сотнею дітей на головній площі міста ми зробили музичний твір у супроводі жестів на пісню Діми Монатіка «Вічність». 

Далі я почала працювати ще й над візуалом до своїх перформансів, адже глухі люди сприймають інформацію через візуальні деталі, наприклад, одяг, цікаві образи, зачіску, аксесуари. Мене почали запрошувати на різні фестивалі, де я перекладала артистів. Поступово почала перекладати фільми, вірші, вистави. У київському Театрі ляльок переклала виставу на сцені разом з артистами. Я почала отримувати ще більше коментарів вдячності за свою роботу в соціальних мережах. 

Я продовжую розвивати цей інклюзивний культурний діалог, бо ці люди теж заслуговують на те, щоб «почути», якою є наша українська культура різноманітною, талановитою та красивою. Зараз люди з глухотою мають запити на переклади фільмів, бо світ для них нудний. Вони живуть у тиші, тому наша місія — допомогти їм відчути всі барви нашого життя.

Ці люди теж гідні перекладу фільмів, пісень — усього, що входить у культурну діяльність нашої країни. Мене, певно, Бог з народження послав з місією допомогти своїм батькам та всім іншим глухим. І поки хтось буде прописувати програми допомоги для них на папірцях, я попрацюю для людей, які вже зараз потребують нашої допомоги. 

Мені подобається музика. Це моє внутрішнє кайфоловство — це відчувають, до речі, і глухі люди. Це видно за мімікою, емоціями. Я починаю шукати пісню, яка мені до душі, потім собі малюю в уяві картинку, як хочу розповісти цю пісню. Думаю, як мені одягнутися, щоб одяг підходив під сенс самої пісні. Я роблю все з першого дублю, не розписую плани. Тут важливо працювати над картинкою, над подачею. Над тим, як ти цю пісню піднесеш і покажеш, а не над самим перекладом.

Буквально на другому році війни наша влада виділила для людей з вадами слуху смартгодинники, адже глухі можуть почути тривогу тільки за вібрацією. За офіційними даними, у Маріуполі загинули 30 глухих людей. Нині страждають люди з Запоріжжя та Харкова. Я вважаю, що їх на певний час потрібно евакуювати. На сьогодні таким людям допомагають волонтери, які змушені самі більш-менш вчити жести для того, щоб пояснити тим важливу інформацію. Під час блокади Маріуполя я загубила своїх рідних через обстріли — ось вам і відповідь, як живуть глухі під час війни. 

З 24 лютого по 22 березня 2022 ми з батьками та двома синами не могли евакуюватися з Маріуполя, адже знайомі, які намагались врятуватися, розповідали, як розстрілюють мирні колони. Я не могла ухвалити рішення, що робити. У мене двоє дітей — один з них має інвалідність, та двоє глухих батьків. 22 березня ми наважилися покинути наше рідне місто. Мені повідомили, що з одного з районів вивозять людей у бік росії. Тож я вирішила тікати. Ми бігли під свисти ракет та обстріли з вуличних боїв.  

У мене в руках була одна маленька сумка, а в батьків, зрозуміло, своє мислення, тому вони вирішили взяти мало не всі 10. Я казала, що ті будуть їх гальмувати, але вони вирішили все одно взяти з собою все найдорожче для них. Ми всі були виснажені та голодні: пили воду з батареї, з бойлера, а їжі вже майже не мали. На той час усі райони окупанти захопили, але в нашому того дня, коли ми вирішили рятуватися, почався вуличний бій. Ми біжимо гуськом, і я чую, що літак пролетів. Повертаюся до батьків, махаю їм рукою, мовляв, присядемо. Присіли. Потім тиша 5 секунд. Знову побігли. Я повертаюся, а їх уже немає. І я не розумію — дітей залишити й побігти за батьками? Ухвалюю рішення, що все ж треба хоча б дітей рятувати. 

Ми сіли в евакуаційний автобус і потрапили в росію. Там мені довелося пройти «опитування» з ФСБ. Почався найжорстокіший допит з психологічним насиллям — я ж у татуюваннях, відповідно, їм захотілося мене роздягнути. Вони забрали гроші, їжу, але найголовніше — мені тоді віддали дітей. Нас відпустили, і ми виїхали до Берліна.

У Берліні я почала займатися евакуацією батьків. Стала писати хлопцю, який разом з нами сидів у підвалі. Він повідомив, що батьки живі — вони повернулися в підвал нашого вже розбитого будинку. На той момент місто росіяни окупували, тільки ще тримався Азовсталь. Цей хлопець зняв на відео батьків, які показували жестами, що вони голодні, квартира згоріла, виїхати не можуть, нічого не чують. І я починаю діяти — прошу кожного волонтера: «Будь ласка, допоможіть евакуювати батьків». Хтось грошей просив, хтось говорив, що «ми за адресами не їздимо», тому що вже й адрес не дуже видно. Волонтерів можна зрозуміти — вони ризикували своїм життям. Це відео поширили всі телеканали, і розлетілися ось ці кадри, де мама з татом показують жестами та просять про допомогу…

Наступного ранку я отримала дзвінок по Zoom. Я вмикаю і бачу в кадрі Діму Монатіка. Я оторопіла. Він сказав: «Уль, я тут побачив відео твоїх батьків. Виявляється, багато років ти співала мої пісні, позначала мене, а я тебе сліпо не помічав. У мене в самого бабуся й дідусь — глухі люди. Можливо, я тобі можу допомогти?». Єдине, про що я попросила — вивезти батьків, і наступного дня мені дзвонить волонтер та каже: «Я готовий їх забрати. Куди їхати?». 

Він приїжджає. Тоді складно було заїхати — на той момент був квітень. Тоді 8 волонтерів затримали як полонених. Щоб проїхати, треба було сплатити оркам за проїзд місцевою валютою — кавою, сигаретами. Волонтеру таки вдалося знайти моїх батьків. Виявляється, вони жили у квартирі сусідів, бо наша згоріла. Але батьки відмовилися їхати, бо під час зачистки їх побили кадирівці, і вони вже нікому не довіряли. Зателефонувати він мені не зміг, бо на той момент зв’язку не було. Йому довелося виїхати з міста, зловити наш український зв’язок і записати моє відеозвернення до батьків. Він мав удруге проїхати російські блокпости та знову їм заплатити товарами. Тоді вивезти батьків вдалося до теж окупованої Василівки, а згодом вже до Запоріжжя.  

Я взяла двох синів, і ми поїхали з Берліна до Львова й потім до Києва, щоб побачитися з батьками. На сьогодні ми нарешті разом. Моя історія показує, що доводиться зараз переживати глухим у часи війни. Це і знущання, і страх, і повна безпорадність, коли летять ракети, а ти їх навіть не чуєш.

Зрештою, справжнє людське визнання від глухих я отримала після того, як вийшла з блокади, але від самих перекладачів я отримала хейт — виявляється, я створювала їм конкуренцію. Почалися деякі перешкоди. Перекладачі підбурювали глухих людей, мовляв, дивіться, вона неправильно показує жести. Але я все одно щаслива, бо виходить, що мені вдалося достукатися до інших і показати важливість цього жанру для глухих. 

Після порятунку моїх батьків разом з Дмитром Монатіком ми зробили спільний кліп «Війна — твоє ім’я» в рамках проєкту редакції “Свої”. Свою місію захисту рівних прав глухих людей я продовжую нині на телеканалі «Дім» та адаптовую програми під їхні потреби. Вони мають жити повноцінним життям так само, як і ми — без обмежень. Бо ми не маємо забувати про тих, хто теж є частиною нашого суспільства. Глухим також важливо розповідати реальні історії з війни, вони хочуть по-своєму слухати музику, фільми. Давайте робити більше контенту для них! Зараз я взялася ще й перекладати документальні фільми. Україна робить у цьому жанрі культурний прорив, і в нас з’являється багато достойних документальних робіт. Нещодавно я переклала фільм Алана Бадоєва «Довга доба» й теж уже отримала гарні відгуки серед «своїх» слухачів. 

[embedded content]

А ще ми маємо підтримувати військових, які втратили слух. Багато з них у депресивному стані та відмовляються вчити жестову мову — мовляв, вони «не інваліди». Зараз я працюю з ними, але нам треба більше фахівців, які могли б не тільки навчити жестової мови, але й психологічно налаштувати на навчання. 

ДЖЕРЕЛО